Чудові краєвиди милують око, зустрічають на дорозі каштани, пахнуть липи й акації, а луг уквітчаний буйним цвітом квітів. Це -  Білорічиця. Раніше село називалось Вейсбахівка, від назви річки Вейс (Біла). Так її іменував колишній землевласник Вейс, німець за походженням.

Вперше село згадується в 1629 році. У 1717 році Білорічицю купив граф Вейсбах. Власниками села були й офіцер Ізмайлівського полку О. Гампф, полковник І. Корбе, дім якого відвідав Т.Г. Шевченко разом з Яковом де Бальменом та братами В. і М. Закревськими. Т.Г. Шевченко написав у селі лист до М. Маркевича, тим самим залишивши слід про себе і про село Білорічицю в місцевій історії. В 1945 році село Вейсбахівку перейменували на Білорічицю. По суті тільки зробили переклад з німецької.

Фото без опису

А ще знаменита Білорічиця, що з 1873 року вона була власністю О. Волконської - Рахманової - дочки декабриста О. Волконського.У 80-х роках ХІХ ст. Рахманови побудували всі житлові будинки. У Білорічиці жив і працював Олександр Юлійович Ягно - архітектор, художник і майстер художньої кераміки. Це за його проектом збудовані палац, готель, флігель, пекарня, церква у маєтку Рахманових.

В середині палац і флігель розписував художник В.М. Соколов, товариш О. Ягна по навчанню. Зберігся в Білорічиці лише флігель, в якому зараз відкрито церкву. Талановитих художників тут і поховано. Раніше були і склепи, але за часів Радянської влади все це знищено.

В саду Рахманових серед яблунь і груш була збудована дерев'яна церква. Хором у ній керував дяк І. Тарнопольський. Біля церкви була капличка, в якій жив служитель і охоронець церкви.

В останні роки свого життя О. Рахманова жила у флігелі. Часто її бачили на інвалідній колясці та бричці (була хвора). В пам'яті старожилів залишилась як "добра пані". Завжди допомагала найбіднішим. Славився маєток Рахманових і великою бібліотекою. Кожного року в селі влаштовувалися ярмарки.

На північ від маєтку був посаджений парк: сосни, берези, верби, серед яких багато галявин. На галявинах влаштовували гуляння. Парк зберігся і донині, але все заросло і безжально вирубується. Інший парк знаходився десь метрів за 500 від маєтку, але на сьогоднішній день від нього залишилось лише декілька сосен. Звичайно, мешканці маєтку створювали собі відповідні умови для відпочинку. Працею багатьох людей були викопані (вручну) два штучні ставки. А посередині ставка Ревня насипано два острови, на яких посаджено дерева. Ставки та острівці були дуже красиві. Пані часто відпочивала там.

Було в селі і озеро Мокрець, або ще його називали Криве, бо було те озеро не кругле, а з вигинами.  Поміж двома штучними ставками - вигін Зарой. При Рахмановій тут був цегельний завод. Люди рили землю і тому так назвали "Зарой".

В центрі села знаходиться красива двоповерхова школа,  збудована в 1975 році. Зараз це школа I-III ст. Взагалі, історія розвитку освіти у селі починається з 18 ст. Звичайної козацької школи  село не мало, бо було кріпацьким. А була церковно -приходська школа, приміщення якої з часом зруйнувалось. У XIX ст.. з’явилася земська школа в ній викладали священик, дяк і вчителі. Дерев’яний будиночок цієї школи використовується й тепер.

Пройдемось по вулиці Попеляній. Тут, кажуть, було найбільше попелу посеред вулиці, проти дворів. На цій вулиці вигін - Лиса гора. А назву отримав таку, бо жили там два брати Юркові (Федорченко), які були лисі. Ще є вигін Церковище. Це місце називається так, бо була колись церква, яку знесли. На околиці села розташоване Кругле. Це не озеро і не річка, а такий наче ставочок круглої форми. Будинки побудовані вкругову понад берегом. Раніше ставок був повноводний. До війни і після війни господині відбілювали тут полотно. На березі збирались цілі черги. Поряд з вулицею Попеляною - вулиця Стріхонівська, названа в честь братів Стріхонів. Брати були багаті, мали багато землі, свою кузню. Але була і така вулиця, як Боса. На ній жили бідняки. А найбіднішими були Микольченки, які весь час ходили босі.

А ось попід кладовищем тягнеться вулиця Грабовська (від слова "гроби"). Невеличка вуличка Жабокриківка горнеться до болота - звідси й назва. Вулиця Садова взяла свою назву від саду, який росте там, а раніше  називалась Жаднівка, бо селились там люди заможніші і жадібніші.

Базарна площа... Залишилась тільки назва від гомінких базарів та ярмарків. Тепер тут побудовані будинок культури та школа.

У селі найбільш поширені прізвища: Мірошниченки - їхні прадіди були мірошниками. Коваленки - були ковалями. Стрільці - були хорошими стрільцями. Палянички - випікали хліб, Макотри - виготовляли з глини посуд. Ворони - діди були чорні, як ворони. Як і скрізь по селах людей наділяють прізвиськами. Не виняток і наша Білорічиця. Комарі – проворні ("не ходять, а літають, як комарі"). Мазутині - діди ходили замурзані, Бобері - колись їх предки розводили бобрів. Космонавтині - чоловік все хотів бути космонавтом, Колесники - діди виготовляли колеса. Рибалки - родини жили біля ставка і ловили рибу.

Поміщик І. Корбе вимінював своїх кріпаків на собак. Так були поміняні сім'ї Ворони, Батрачки. Дід Батрачок був маленьким зростом, не батрак, а батрачок. До цих пір в селі проживають його на­щадки.

За часів П. Столипіна селян відселяли на хутори і в нас був хутір Великий Степ. За селом оселились Макотрі, Гезі, Ягодки, Дорошенки. В 1939 році хутір був приєднаний до села, Люди переїхали в Білорічицю, а землі ще й зараз називають Гезова, Дорошенкова, Галаганове поле.

Бадьонина долина. Раніше це була велика і глибока долина, геть залита водою. Неподалік жив чоловік, прізвище якого Бадьошка. Давно немає  долини з водою, поле ореться, а назва зосталася. Недалеко від села - Заміна, поле, яке не оралося, бо було дуже багато води. Але в свій час воду осушили і землі назвали Заміна. Ще одна досить цікава назва - Лисича гора. Так, справді, була гора і  чимало було нір лисичих. Зараз гору  розрівняли. Лишилась тільки згадка.

А ще чимало згадок у селі про пана чи просто багатого чоловіка Щербатенка, який мав корчму за селом, на шляху, який веде до Києва. Біля корчми росла велика верба, якій  більше 100 років. На перехресті чотирьох доріг  поставлено великий хрест, на якому весь час горів ліхтар. Назвали це місце Хрестом. Всіх, хто збирався у далеку дорогу, завжди проводжали до Хрестка. Солдатів, які йшли до війська, привозили до Хрестка кіньми. Земля навкруг Хрестка зветься Щербатенкова.

У 2001 році рішенням Білорічицької сільської ради  перейменовано кілька вулиць. Тепер у Білорічиці є вулиця Шевченка, Волконських, Миколаївська (на цій вулиці розташована Свято-Миколаївська церква), Садова.

У 2007 році було встановлено на кладовищі пам’ятний знак жертвам голодомору 1932-33 років.

Чимало переказів і легенд пов'язані з Білорічицею. А скільки неповторних скарбів уже ніколи не зможемо ні побачити, ні почути! То ж поки не пізно, поки є час,  відроджуймо свою історію, дбаймо про скарби нашого краю.

Інформація взята з книги Мій рідний край, моя земля Прилуцька / Прилуцька район. централізована бібл. система. – 2 – ге вид., доп. / Упор.: Г.М. Горіла, Н.Г. Рябова. – Ніжин: «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2008. – 172 с.: іл.