A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Сухополов’янська громада
Чернігівська область, Прилуцький район

ОХІНЬКИ

Дата: 30.04.2020 13:15
Кількість переглядів: 246

Красиві  Охіньки зі своїми ставками й містками, горами та долинами, лісами і полями. Через  село проходить центральна дорога з Прилук до Срібного та Ромен. Більшість пасажирів знають його з вікна автобуса чи машини і милуються потопаючими в зелені садків чепурними оселями. Таке воно тепер, проте хотілося б заглянути в сиву давнину та послухати розповіді старожилів про Охіньки.

Село відоме ще з XVII століття. Документальних відомостей про назву  немає, але є легенда, що жив тут козак Охонько, який і заснував село. Охіньки були зруйновані монголо-татарами й існували до 17 ст. "пустим селищем". Заселили "пусте селище" в 1688 році козаки Троцини. У Трохима (Троця) народився син Антон з ангельським голосом, та таким, що люди зачаровано слухали його спів. Згодом слава про його голос долинула аж до Москви, до царівни Софії. Як нагороду для батька за такого чудового сина, жалувано йому звання сотника Срібнянського і право заселити хутір Охіньки. Придворний півчий Антон заступив батька на сотницькому уряді в Срібному і прослужив там 30 років.

У книзі "Прилуччина" В. Маценко пише: "По красі місцевості звертають на себе увагу село Охіньки з красивим будинком Троцини". Але, на жаль, ще й досі не вдалося знайти місце цієї садиби. Люди кажуть, що вона була в старому саду.

Архівні матеріали, котрі збереглися до наших днів, дають можливість дізнатись, що під час Великої Північної війни 1700-1721 р. шведський король Карл XII навесні 1709 року, сподіваючись наблизити момент вирішального бою, обступив облогою Полтаву.

Цар Петро І послав на допомогу  головні сили російської армії (всього 40 тис. воїнів) з сильною артилерією на чолі з О. Меншиковим та П. Шереметьєвим. Але загальне керівництво боями цар взяв на себе. 29 червня 1709 року полки О. Меншикова наздогнали шведів біля Переволочної, де ті й здалися в полон.

Є підстави вважати, що з цього часу крім Охіньок ще й інші навколишні села стали власністю поміщиків Троцини та Галагана. Відома жалувана грамота Петра I "Сотнику нашому Троцине жалуємо имение на ріце Удаї".

Там, де тепер старий сад, колись проживав пан Грехенберг (за національністю німець). Понад ставом височів маєток і був огороджений цегляною стіною. Але в народі кажуть, що місце це нещасливе, прокляте. Багато людей, які селилися тут, вмирали зовсім молодими.

У 1845 році в Охіньках діяли 2 невеликі суконні фабрики: фабрика поміщика Троцини та Милорадовича, працювало там по 25 робітників. Перша Введенська церква була збудована до 1730 року. У 1937 році церкву в селі  зруйновано. Аж через 70 років (в 2007–му) в селі  знову відкрилась церква -  всією громадою зібрали кошти, купили і хату та переобладнали її під церкву.

У ті давні часи був у Охіньках винокурний завод "Винниця". Було роздолля для курців, вирощувалось багато тютюну.

До села Охіньок тісно тулиться хутір Пручаї, де жителів залишилось дуже мало. У Пручаях протікає річечка Утка - притока Удаю. У 1886 році в селі було 2 водяні млини, що працювали на річці Утка. Проте вона обміліла з роками, поросла очеретом. Рятуючи її, односельці перегородили воду шлюзами і утворилось в селі два ставки. Частенько сюди навідуються рибалки, бо є риба. Місце біля шлюзів називають Гатка. Саме тут особливо красиво влітку. Та й не дивно: холодок, красивий берег, тепла вода. Можна рибу ловити, купатись. А можна піти в ліс по гриби, бо до ставу прилягає ліс Гришковщина.

Над ставом сумує висока гора Лисогір. Влітку від пекучого сонця трава на горі вигорає, тому гора ніби лиса - звідси й назва. Ще є на цій горі старий - престарий берест. Сільські жіночки охрестили його П'яним, бо дуже вже люблять посидіти біля нього захмелілі чоловіки.

Село Охіньки ділиться на кутки. Як в'їхати в село і повернути вліво понад ставом, то ми на кутку Нахаловка. Ще за пана поселився якийсь відчайдух на панській землі без дозволу, а за ним й інші кинулись. "Нахалів" покарали, а Нахаловка залишилась довічно.

Є ще куток Кислівка, історія виникнення якого не збереглася. Про людей, які живуть в центрі села сільчани говорять: "Живуть на "Шляху". На півночі села, як їхати до Пручаїв, є куток Завода і вулиця носить назву Заводянська, бо люди живуть так, як біжить вода.

Колись давно в самому кінці села було озеро. З роками воно зникло, а куток, де жили люди, так і називається - Озеро. Гористу частину Охіньок називають Гора. Неподалік Заводи росте ліс, який називають Харькове. Б'є в долинці джерело з дуже смачною водою.

Краси древньому селу додають ще й величаві ліси, які мають свої назви. Здебільшого вони походять від власників: Семенащина левадка, Хвощеве, Кононенків ярок, Окопове (було колись багато окопів в лісі, які заросли травою та деревами).

При в'їзді в село є курган Матросів шпиль. Хто зна, якого матроса увічнили в віках односельці. Поле, яке прилягає до кургану, також носить таку назву. Ще в охіньківських угіддях є поле з назвою Вейстрові штани. І дійсно, якщо поле роздивитись, то земля нагадує за формою штани. Поле - П'ять пальців. Тут назва говорить сама за себе - розчепірилась довкола Охіньок п'ятірня.

Найпоширенішими прізвищами в Охіньках є: Марченко, Сологуб, Денисенко, Завгородній, Галат. Крім прізвищ сельчани мають ще й вуличні прізвиська. Родину Марченків зовуть Токареві, бо дід був токарем. Також від занять дідів - прадідів пішли прізвиська Ковалеві, Кравцеві. Від власних імен  -  Лукичеві, Нюрчині, Полікарповичі.

Є серед земляків і славетні односельці:  Шкуліпа А.Г. – член Національної спілки письменників України. Він провів своє дитинство в х. Пручаї, що прилягає до Охіньок, закінчив місцеву школу. Автор книг «Будемо живі», «І знов являється княжна». Макаренко М.В.  -  відомий український вчений, доктор біологічних наук, професор, академік аерокосмічної академії, лауреат премії ім. Богомольця. Бондаренко В.Д. - народний депутат України, Бондаренко В.Д. – доктор філософських наук.

В селі в 2007 році на кладовищі відкрили пам’ятний знак – Хрест жертвам голодомору. За підрахунками місцевих краєзнавців в роки голодомору померло близько півтисячі жителів села Охіньки.

Сивим димом роки відлітають... Залишають то спогад, то жаль... Чепурні, красиві Охіньки всього зазнали на довгім віку. Нелегко їм і зараз на межі тисячоліть. Та живуть охіньківчани, дбають про себе, про свій рід -  допомагає надія. А ще - любов до України.

Інформація взята з книги Мій рідний край, моя земля Прилуцька / Прилуцька район. централізована бібл. система. – 2 – ге вид., доп. / Упор.: Г.М. Горіла, Н.Г. Рябова. – Ніжин: «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2008. – 172 с.: іл.


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь