Серед мальовничих розлогих полів та лісосмуг, у яру, лежить невеликий, колись гомірливий та густонаселений хутірець. З діда-прадіда його назва Ярова, або Низова Білещина. Хуторянам завжди чогось хотілося називати його Низова Білещина. Може тому, що поруч на горі Горова Білещина? З вуст у вуста передають  легенду про назву хутора, яка документально не підтверджена. Якийсь собі пан Білецький мав дві доньки. Як весільний посаг подарував він їм два хутори. Один з них був на горі – Горова Білещина, інший у яру – Ярова Білещина.

Фото без опису

Перша згадка про хутір датується 1781 р., коли він входив до полкової сотні Прилуцького полку. Заснована Ярова Білещина генеральним суддею Я.І. Горленком і значився за його сином Петром Горленоком. У 1797 році хутір налічував 10 чол. У 1859 р. було вже 46 дворів селян. Проживали теслярі, кравці, шевці, ткачі, ковалі, але все доросле населення в основному займалося землеробством. Найбільшими землевласниками були Горленко та Канівський.

У хуторі - одна вулиця. Скільки пам’ятають хуторяни, він так і простягався одним крилом. З одного боку голубою стрічкою обрамляла хутір річка без назви. Колись вона була повноводою - діти купались та загорали на її берегах, дорослі напували коней та череду. Зараз річка обміліла, заросла осокою та перетворюється на болото. На початку та в кінці хутора вона більш повноводна. Навесні, а іноді і влітку приходить у хутір „Чужа вода”, як говорять сельчани. Раніше, після великих дощів до села не можна було дійти без чобіт, а копички сіна господарів „тікали” разом із водою.

За хутором колись давно був водяний млин, від чого залишилась там глибока вирва, сміливці навіть купалися в ній. А називається це місце Безодня. За Безоднею росте сосновий ліс, насаджений на початку ХХ ст. У суворі зими ліс був підмогою сельчанам - ще влітку вони заготовляли голки сосни („гребли колючки”) топили ними в оселях та обкладали хати.

Хоч хутір невеликий, але він поділяється на кутки.  Початок села, біля кладовища, зветься Холоди, походить від прізвищ людей, які тут проживали і проживають.

По ліву сторону села – поля, які колись ділились дорогами на гони і називались Перші гони, Другі гони, Треті гони. Зараз до хутора із Сухополової можна доїхати по новій трасі, а раніше, щоб скоротити шлях ходили дорогою, яка звалась Глибокою, бо знаходилась поміж глиняних гір. Зараз ця дорога заросла і закидана сміттям.

На кутку Хутор проживав собі чоловік Погребняк Олексій, який мав свою кузню, сікарню, ступу, а коли розпочалась колективізація, один з перших віддав своє майно до Артілі. Цим  він зберіг сім’ю від розкуркулення, голоду, а сам до самої старості працював у «власній» кузні.

Ще один куток на підвищенні називається Бомби, від прізвиська сім’ї, яка раніше проживала там. А ще є в селі куток „За водою”, бо побудувалися люди за річкою. Щоб прийти до оселі, потрібно було перейти  місток, а тепер просто кладочку.

Хоч с. Густиня далеко від хутора, але яр за хутором  зветься Густинським. У яру випасали худобу, косили сіно. Яр лікував хуторян звіробоєм, деревієм, годував щавлем та суницями. А ще славиться Густинський Яр Всеукраїнськими змаганнями по мотоциклетному спорту, які  проводяться там.

Споконвіку проживають у селі українці, з українськими прізвищами. Найбільш поширене прізвище Поправка. Траплялося таке, що дівчина Поправка брала шлюб з хлопцем Поправкою. Також були поширені прізвища Шинкаренко, Шевченко, Антипенко, Холод.

Як і в багатьох селах, кожна сім’я має прізвисько. Здебільшого походять вони від власних імен Прісчині, Ганнині, Саникові, Трохимишині, Маврині, Карпові та ін. Але трапляються прізвиська іншого характеру. Наприклад, Мазійчині - бабу прозивали хуторяни Мазійкою, бо її батько мазав вози. З того часу весь рід носить прізвисько Мазійчині.

Рід Крушинчиних походить із с. Сухополова. На подвір’ї у батьків бабусі росло дерево - крушина. Від цього дерева і з’явилось прізвисько. Крушинчині є до цього часу і в с. Сухополовій, і в Яровій Білещині. Була в хуторі бабуся, яку називали Вовчиха. На вигляд чорнява, смуглява та з норовистим характером. Її немає давно, але рід з таким прізвиськом зберігся. Ще з раннього дитинства приклеїлось до малого Степана прізвисько Лисичка, бо завжди у грі про звірів казав: „Я буду лисичкою”. 45 років нема діда на світі, а на синів і онуків і зараз кажуть Лисиці, або Лисички.

Є ще прізвиська, походження яких залишилось невідоме. Наприклад,  Паціпущині, Гайовцеві та ін.

Ця розповідь - маленька частина історії  колись великого хутора. Був він веселим, багатим на дитячі посмішки, бо в кожному дворі було чимало малечі. А зараз цей хутір порожній і тихий. Корінних жителів майже не залишилося. Як і всюди, село потроху розкуповують під дачі.

Інформація взята з книги Мій рідний край, моя земля Прилуцька / Прилуцька район. централізована бібл. система. – 2 – ге вид., доп. / Упор.: Г.М. Горіла, Н.Г. Рябова. – Ніжин: «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2008. – 172 с.: іл.