ГУСТИНЯ

За трасою Суми – Київ повз березовий гайок у глибокому яру , дорогою потрапляємо до Густині. Назва цього села походить від слова «густини» – густого лісу, який ріс тоді на місці села.

Вперше село згадується під назвою Підмонастирська слобідка в 1791 році. Підмонастирська слобідка виникла біля Густинського монастиря, мабуть ще в ХVІІ ст., або на початку ХVІІІ ст., бо в 1797 році у слобідці налічувалось 42 душі чоловічої статі податного населення. Це свідчить, що Підмонастирська слобідка існувала досить давно. Все доросле населення займалося землеробством. За селом було закріплено 434 дес. Придатної землі. Діяла церковнопарафіяльна школа.

Але село Густиня по праву пишається пам’яткою минулих століть – Свято – Троїцьким Густинським жіночим монастирем. Цьому монастирю 19 червня 2000 року виповнилося 400 років. Його заснували 1600 року старець Іосаф з братіями, які прийшли з Києво-Печерської лаври, на відлюдному острові, з усіх боків оточеному водою та густими дрімучими лісами. Гроші на будівництво Троїцької церкви пожертвував гетьман І. Самойлович. Князі Вишневецькі подарували монастирю просторі угіддя. На кінець ХVІІІ ст. монастир процвітав, вважався чи не найбагатшим. Святу обитель називали „другою Лаврою”. Саме в ті часи проходили знамениті Густинські ярмарки. З усіх губерній з’їжджався сюди праведний люд продавати і купувати овець, мед, солодощі, рибу, яблука. Будувались рядами ятки та крамнички – лавки. Були на цих ярмарках цирк, каруселі. Люду збиралося так багато, що з усіх шести криниць вода випивалась і тоді її брали з річки Удаю. Монастир у різні часи відвідували: гетьман Сагайдачний, Осип Бодянський, Григорій Сковорода, Іван Мазепа, на пожертви якого збудована  Воскресенська (Мазепинська) церква.

Густинський монастир був осередком духовності, мистецтва і ремесел на Лівобережній Україні. У другій половині ХVІІІ ст. він володів 3000 тис. десятинами землі, та більш ніж 3000 кріпаками. У монастирських володіннях випалювали цеглу, виливали дзвони, ткали килими і полотно. На винокурнях робили вино, випікали хліб у пекарнях. Всім відомий і „Густинський літопис”, написаний древнім літописцем. Існувала тоді в монастирі чудова бібліотека, архів та багато інших цікавих та цінних речей. При Катерині ІІ Густинський Свято-Троїцький монастир було ліквідовано, а всі монастирські багатства відібрані.

1845 року у Густиню завітав Т.Г. Шевченко, маючи за мету змалювати архітектурні та історичні пам’ятки монастиря. Працював у Густині Тарас Григорович цілий день. Це було 28 червня 1845 року. Увечері поет з Густині пішов на Прилуки через Боршну. На околиці Валок заходив у шинок Омелька Самійленка, довго відпочивав під Боршенським вітряком.

Тут, у Густині, в свій час бували святі Димитрій Ростовський (в миру Д. Туптало), Іоасаф Бєлгородський. Завжди Божа благодать розливається над цим краєм, допомагає відродитися з руїн. Ще одне відродження почалося з лютого 1994 року, а зареєстровано монастир 27 березня 1995 року. Піднялися з руїн і діють Свято-Троїцький собор, Воскресенська, Петропавлівська, Миколаївська церкви, відновлені побутові приміщення, келії ...

Село Густиня оточене горами, болотами. Між селами Маціївка та Густиня знаходиться мішаний ліс з липами, кленами та вільхами. В сторону с. Заудаївки на північ лежить болото, яке немає назви. А, можливо, вона загубилася серед якогось століття. Село поділяється на кутки: Мошкали  (на цьому кутку жили Мошкали), Гевали, Керелі, Крива слобода, Левада.

Найпоширенішими прізвищами в Густині є Мошкало, Євтушенко, Федоренко. Прізвиська присвоюються від власних імен. Наприклад, Охтисові, Охрімчуки. Є ще прізвиська Залюлеби, Кострулі. Ніхто не зміг поясними їх походження. Чимало залишилися загубленими назв кутків, урочищ, струмків.

Крізь сивину століть дивиться на нинішнє життя відроджений Свято-Троїцький монастир. І горнеться до нього Підмонастирська слобідка Густиня, колиска дитинства, старовинне село, окраса Удайського краю.

Інформація взята з книги Мій рідний край, моя земля Прилуцька / Прилуцька район. централізована бібл. система. – 2 – ге вид., доп. / Упор.: Г.М. Горіла, Н.Г. Рябова. – Ніжин: «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2008. – 172 с.: іл.