ПРУЧАЇ

В центрі Охіньок, біля клубу – перехрестя доріг. Прямо – прослався  гомінкий роменський шлях, праворуч дорога повертає на Іванківці й далі на Дігтярі, Варву, ліворуч – на Пручаї, Калюжинці. Нам краще звернути з роменського шляху на калюжинську дорогу. Ось вуличка, на якій ще  й досі зустрічаються старі рублені комори і сажі, поволеньки спускається до річки Утки, а потім вгору і праворуч. Десь з півкілометра і -  починається козачий хутір, заснований колись давно козаком прилуцького полку Пручаєм.

Місцевість тут – ну просто розкіш! За кожним поворотом хутірської вулиці  все нові й нові краєвиди. В центрі хутора - господарчий двір: три гарні комори, великий гамазей, тобто комора для зберігання громадського збіжжя. Далі дорога збігає вгору, звідки відкривається чудова панорама: береги Утки, вкриті верболозом і кущами калини, подекуди стоять старезні верби, далі синіють пагорби, вкриті лісом.

Тут, на горі, на околиці хутора і була колись садиба поміщика, губернського секретаря Петра Івановича Милорадовича – онука сербського полковника Гаврила Ілліча. Саме тут, у маєтку свого батька, провів  дитинство і юні роки відомий збирач та дослідник народних скарбів Василь Петрович Милорадович (1846 – 1911). Саме тут, у Богом і людьми забутому хуторі, він уперше познайомився з народним побутом і звичаями, казками й легендами, піснями та думами рідного краю. Закінчив Харківський університет, служив мировим суддею в Лубнах. Все життя присвятив збиранню перлин народної творчості, в часописах, збірниках і газетах опублікував багато своїх досліджень і творів.

Нині на х. Пручаї залишилось 46 мешканців, проте в колишні  часи в хуторі було більш як 80 дворів. Тут жили трудолюбиві жителі. Ще до колективізації  відкрили початкову школу 1 – 4 класів. Першим учителем був Михайленко, а пізніше дітей навчали Чижик Настя Панасівна, Волошко Ганна Іванівна. У вересні 1942 р. хутір  окупували фашисти, проте школа працювала - адже темні, неосвічені люди завзято тяглися до знань.

Десь в 1950 рр. Пручаї приєднали до Охіньок. У 60-ті роки школу закрили, бо учнів значно поменшало. Вони ходили навчатися до Охіньківської школи.

Раніше на хуторі було 3 кутки: Хутор, Завада, Піддубина. На кожному  -  багато людей і своя черга корів.

Біля хутора колись був маєток пана Яконита. Тут  -  урочище Сорочин яр, називається так тому, що  там в лісі жила сім’я на прізвище Сорока. Прилягає урочище Кругляки.

Люди носять цікаві прізвиська. Прадід був коваль - на жінок цього роду кажуть „Кузнечиха”. Чоловік довго працював бригадиром - люди називають весь рід „бригадирові”. Чоловік довго працював агрономом – „агрономові”.

Пручаївська земля подарувала нам поета Шкуліпу Анатолія. Вірш „Школо, рідна!”, де згадує історію свого села, поет присвятив 135 річчю  Пручаївської школи. Він живе і працює в м. Ніжині, є членом Національної спілки письменників України.

Древній хутір, древня земля. Для людей нема кращого місця ніж те, де народилися і виросли. І тому вертаємось ми до столиці свого серця, щоб ще раз відчути справжність світу.

Інформація взята з книги Мій рідний край, моя земля Прилуцька / Прилуцька район. централізована бібл. система. – 2 – ге вид., доп. / Упор.: Г.М. Горіла, Н.Г. Рябова. – Ніжин: «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2008. – 172 с.: іл.