Неймовірні села нашої громади

Село Миколаївка… За переказами на півдні села, на відстані двох кілометрів було розташоване укріплення Городище. Вперше Миколаївка згадується у XVIII ст., входила до Басанської сотні Переяславського полку. У 1787 році в селі мешкало 366 душ селян, які належали графу К.Розумовському. Згідно з реформою 1861 року в Миколаївці було засноване Волосне правління тимчасовозобов`язаних селян, якому підпорядковано дві сільські громади (953 ревізійні душі).

Село Піддубівка - в обрамленні  боліт. Колись давно протікала тут річка Перевод, але часи минали, річка замулилася і стала болотом. Поблизу річки  ріс тоді дубовий гай. Під одним з найбільших кучерявих дубів збудувала невеликий будинок і оселилася сім’я. Незабаром до них приєдналися ще дві. А згодом почали облаштовувати своє житло під дубами інші поселенці. Так уздовж річки Перевод і виникло невелике село, яке одержало назву Піддубівка.

Красиві  Охіньки зі своїми ставками й містками, горами та долинами, лісами і полями. Через  село проходить центральна дорога з Прилук до Срібного та Ромен. Більшість пасажирів знають його з вікна автобуса чи машини і милуються потопаючими в зелені садків чепурними оселями. Таке воно тепер, проте хотілося б заглянути в сиву давнину та послухати розповіді старожилів про Охіньки.

Пологи. Звичайне степове село - ні лісів, ні гаїв, ні дібров. Лише зеленим острівком, з білими хатками, розкішними вишняками, ясенами та липами запишалося воно, мовби демонструючи світові свою красу. Село Пологи лежить у долині. Довкола -  рівнина, з окремими западинами. Село  розташоване на чорноземах. Із західного  боку - болото. Колись тут була річечка, але  пересохла. Весною невеликі видолинки заповнені водою, та вже літом на них пасеться худоба, бо вода висихає.

В центрі Охіньок, біля клубу – перехрестя доріг. Прямо – прослався  гомінкий роменський шлях, праворуч дорога повертає на Іванківці й далі на Дігтярі, Варву, ліворуч – на Пручаї, Калюжинці. Нам краще звернути з роменського шляху на калюжинську дорогу. Ось вуличка, на якій ще  й досі зустрічаються старі рублені комори і сажі, поволеньки спускається до річки Утки, а потім вгору і праворуч. Десь з півкілометра і -  починається козачий хутір, заснований колись давно козаком прилуцького полку Пручаєм.

Ким би ти не був і де б ти не жив, але тебе завжди тягне туди, де ти народився, де пройшли твої дитячі і шкільні роки, тобі цікаво знати, які зміни відбуваються в твоєму селі, тобі хочеться поговорити з односельцями, пригадати все пройдене і прожите. А може, просто пройтися по рідній вулиці, випити студеної води з батьківської криниці і, затамувавши подих, слухати розповіді старих людей про минуле.

Моє село – білесенькі хатини,

Село Сухоярівка розкинулося на широкому мальовничому пагорбі. Поряд з Малківкою. Зараз у цьому привітному, зеленому селі проживає небагато людей. Раніше воно називалось хутір Сухоярівський, хутір Климачі. В кінці ХVІІІ ст. існували два хутори Сухоярівські: один  -  у верхів’ї річки Линовиці, інший - на Дубовогаївському шляху. У 1797 році в обох цих хуторах налічувалось разом 46 душ чоловічої статі податного населення, що свідчить про можливе заснування  поселень за часів полкового устрою. Ці ж два хутори позначені на карті 1804 року.

На родючих чорноземах потонуло у вишневих садках старовинне українське село Мазки. Назва села походить від слова „Мазанки”. Поселення розташоване на шляху „Прилуки – Київ”. Зазвичай, коли селяни йшли до Києва в справах, чи то на прощу, то вони орієнтувалися на білесенькі хатки – Мазанки, які в сонячну погоду було видно здалеку.